«Я не знаю, що би зі мною було, якби не наша Церква»: свідчення людей про діяльність УГКЦ у період війни

З перших днів повномасштабної війни фундація розпочала займатися евакуацією людей із небезпечних регіонів країни, їхнім розселенням у мережі прихистків, надавати продуктові та гігієнічні набори, годувати гарячими обідами усіх потребуючих та започатковувати довгострокові проєкти для зцілення ран війни та відновлення українського суспільства. Основою кожного започаткованого проєкту є служіння конкретній людині з її потребами і прагненнями до повноцінного життя.

Водночас служіння «Мудрої справи» є виявом незмірної солідарності доброчинців та небайдужих людей з цілого світу. Завдяки їхнім пожертвам фундація має нагоду не лише служити, наближаючи перемогу українського народу, але й справді зцілювати рани війни, відповідно до Стратегії розвитку 2030 Української Греко-Католицької Церкви.

Одним із благодійних партнерів фундації «Мудра справа» є Апостольський екзархат для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії. Йому вдалося об’єднати у підтримці українського народу не лише українців чи громадян Європейського Союзу українського походження, але й небайдужих жертводавців з різних частин Європи. Кожна пожертва, кожен дарунок та слово підтримки сьогодні стають для виснажених постійними обстрілами та сиренами повітряної небезпеки українців моральною підтримкою та запевненням, що вони не самотні у цій війні. Кожен жест солідарності — це значно більше, аніж матеріальна пожертва. Це — поваги до загальнолюдських християнських цінностей, свідчення близькості до зболеного ближнього, вияв Божої любові.

Про це заявляємо не лише ми, але українці з різних регіонів нашої держави.

Бровари, модульне містечко для вимушено переміщених осіб:

«Хочеться від імені усіх людей, які проживають у цьому модульному містечку, виразити дуже велику подяку тим людям, які так піклуються про нас. Я сама жителька Курахівської громади, Донецької області. Сталося так, що мені прийшлося тут проживати. Ми дуже вдячні священникам Олегові та Сергієві, усім людям, які готують ці обіди, тим людям, які перекидають нам кошти на ці обіди. Усе дуже смачно. Тож велика подяка не тільки від мене, але від усіх людей, які тут проживають. Дай Боже усім нам здоров’я, миру та перемоги!»

Юрій Іванович, 87 років, мікрорайон Виноградар міста Києва:

«Усе життя я займався спортом, працював над собою і дякував Богові за все, що він дає. Дякуємо усім жертводавцям, які допомагають нам у скрутну годину. Ми дякуємо Господеві за те, що він підтримує нас, підставляє нам свою руку. І ми дякуємо Йому за ту допомогу і ту благодать, яку він нам дарує впродовж усього життя. Ми Йому віримо, бо він — наш Господь, світло, шлях, істина і наше життя. Дякуємо усім, хто дає пожертви на нашу підтримку!»

Василь Миколайович Андроник, с. Верхньокам’янське, Донецької області:

«Я із Донбасу, з многостраждального села Верхньокам’янське. Воно знаходиться на кордоні Луганської і Донецької областей. Сьогодні ж його майже не залишилося. Мені вдалося виїхати у Кропивницький, де мені надзвичайно допомогла наша Греко-Католицька Церква. У нашому селі на Донбасі теж була Греко-Католицька Церква. Тож як тільки я взнав про нашу церкву, то відразу туди пішов. Я не знаю, що би зі мною було, якби не наша Церква. Мені там дуже допомогли, підтримали, дали усе необхідне, оділи й взули. Тож я зараз теж стараюся допомагати о. Іванові, волонтерити. Ось сьогодні ми привезли сюди [у Знам’янку, Одеської області] допомогу від „Карітасу“. У нас також функціонує такий пункт незламності при церкві. Нашого села вже майже немає, тож не знаю, чи буде взагалі куди вертатися. Головне, це Церква. І вона з нами».

«Люди потребують таких пунктів незламності. Адже виїжджають „голі-босі“. Тут і засоби дають, і їжу. Але водночас, як казав один священник, також треба давати вудочку. Щоби люди самі заробляли і не звикали до того, що їм увесь час будуть давати. Потрібно щось робити. Тож я волонтерю і допомагаю. І так якась копійка відкладається. Адже хочеться повернутися додому і відбудувати своє село. Це для мене сьогодні основне. Дай Боже, щоби наші воїни вистояли. Наше село не здають, воно знаходиться на самому передку. Адже не уся Луганська область була захоплена. Там хлопці тримають. Тож я маю надію, що повернуся додому».

Тетяна Буга, м. Бахмут, Донецької області:

«Я із міста Бахмута. Разом зі сім’єю, чоловіком та двома дітками виїхали ще у квітні минулого року. Міста вже немає. Майна немає. Живемо тепер тут [м. Кропивницький], адже маємо родичів. Нас тут прийняли, обігріли. Завжди користувалися вашими послугами, вашою добротою і гуманітарною допомогою. До церкви ходили. Церква нам допомагала як словом, так і одягом, гуманітарною допомогою».

«Будь-яка гуманітарна допомога є важливою. Ми починаємо усе з нуля, купуємо, і, очевидно, на все не вистачає грошей. До цього всього, ми ще не визначилися, де будемо продовжувати жити. А будучи у такому невизначеному положенні, купувати щось велике, таке яе пральна машина чи холодильник… Ми зараз винаймаємо квартиру, у якій нічого немає. Тому я звернулася до о. Івана, і він мене сконтактував із різними людьми. Чимось допомогла Церква. Тому будь-яка гуманітарна допомога — це велика підтримка для переселенців чи потребуючих».

Галина Вікторівна, м. Запоріжжя:

«Мене звати Галина Вікторівна. Мені 69 років. Зараз я мешкаю у Запоріжжі. Сьогодні нам, пенсіонерам, тут живеться доволі важко. Я вдячна таким закладам за допомогу, зокрема від „Карітасу“. Я намагаюся допомагати пенсіонерам, домовлятися їм за різну допомогу. Я вдячна, що у нас є такі пункти обігріву, де можна зігрітися чи відпочити. Я зараз живу сама. Пенсія надзвичайно мала. Тому важко виживати як фізично, так і морально. Сьогодні Запоріжжя є прифронтовою зоною, тому дуже важко. Нас часто обстрілюють. Можливо, молодь переживає це по-іншому. Під час вибухів ми переживаємо за кожного, за усіх людей. Незважаючи на це, ми допомагаємо нашим військовим, як тільки можемо».

Ніна Федорівна Радченко, м. Запоріжжя:

«Мене звати Радченко Ніна Федорівна і через два тижні мені буде 74 роки. Я живу у місті Запоріжжя усе своє життя. Коли розпочалася війна, усім нам стало дуже важко. Я не хочу сказати, що я така надзвичайно добра людина, але я півтора роки плела сітки, пів року готувала обіди для тих, кому відтак роздавали їх на вулиці, бо дуже багато людей із маленькою пенсією. Вони не можуть. Я живу одна, мій чоловік помер дуже давно. Тому тепер я живу сама. І я знайшла собі заняття. Від літа 2022 і до 2023 року від різних організацій їздила із дітками з інвалідністю: ДЦП, сліпі та інші. Із діточками дошкільного віку їздять бабусі або мами, а я — зі старшими. Ми їх годували, із ними займалися лікарі різного профіля. Це ж треба було щось робити і допомагати? Стріляли там, і стріляють тут.

Чому півтора роки плела сітки? Обстріляли Запоріжжя 15 ракетами. Я живу на правому березі, і через Дніпропетровськ усе це летіло, і ми це бачили. Це дуже страшно. І в мене відразу вдарив тиск — 220. Тож тепер я лікуюся, бо по-іншому не можна. А що ж тієї пенсії, якщо ти один? Коли у сім’ї два пенсіонери, то трішки легше. Вони разом платять за опалення, за підтримку чистоти у домі. А якщо ти сам це все платиш? За увесь цей час мені вдалося дуже багатьох інвалідів І, ІІ та ІІІ груп забезпечити гуманітарною допомогою у різних організаціях. І у мене немає часу дуже довго хворіти. Після обстрілів я була у лікарні два місяці, адже треба було якось із цього вийти.

У нас прифронтова зона. Виїхало дуже багато молоді. Але залишилися люди похилого віку, які в основному є одинокими. У моїй записній книжці більше 700 номерів телефонів. Комусь одноразово допомогла, комусь допомагала більше, до когось ходила, комусь щось носила. У мене сусідка дуже хворіє. Раніше я варила дві-три літри супу, щоби вистачило на два-три дні, бо мені нема коли готувати. Зараз я чотири літри готую, щоби хоча би два рази на тиждень занести їй. Оце ми так живемо. Дуже страшно.

Я дуже вдячна за усе це. Усі мої знайомі про це знають, бо я усім розповідаю. Я ходжу у католицький храм у центрі міста. Правда, тільки по неділях, бо це єдиний вихідний. І то, телефон-телефон-телефон.

Що можу, то допомагаю усім. І тут я знаю людей, які і сітки плели, і обіди готували, і допомагають людям. Із цієї гуманітарної допомоги я візьму собі дві-три одиниці, а все інше роздам, адже знаю таких, які навіть сюди не можуть прийти. Буде обід тут, а вона не може прийти, бо ноги хворі чи високий тиск.

Тому дуже велике спасибі, що хоча би Церква опікується і допомагає. Бо хто ж буде допомагати? Я собі вже ставила це питання: а якщо не я, то хто? Та, ніхто».

Юлія Аврамівна Нестеренко, м. Покровськ, Донецької області:

«У 2022 році церква часто пустувала. Приїжджав отець Іван із Мирнограда, і ми їхали тільки удвох. І я собі тоді подумала: „Ну, все. Церква, мабуть, закриється. Адже людей немає, багато виїхало, а священника у нас нема“. Як нам тоді жилося? Жилося туго, бо була якась депресія. Ми усі боялися того, що сьогодні-завтра нас окупують, а ми цього не хочемо. Тому, коли нам представили отця Сергія, то, очевидно, що ми його прийняли. Лиш попитайте парафіян, наскільки вони задоволені, що у нас тепер є отець Сергій. У нас є невелика кількість нових людей, які кажуть: „Ми прийшли сюди, і відразу відчули себе тут комфортно, ми чуємося тут, як вдома“. І вони люблять отця Сергія, мабуть, навіть більше, аніж ми. Він у нас добрий організатор, який піклується про нас.

Я завжди усім кажу, особливо росіянам, що ми тут, як у курятнику. Спочатку перелякаємо, як прозвучать вибухи, а тоді знову живемо і знову чекаємо. Чекаємо на перемогу. І тільки так.

Найбільше люди на прифронтових територіях потребують миру. Також у нас багато тих, хто хворіє, тому вони потребують ліків. Продуктів також ніколи не буває багато. Але ми всі виживаємо, живемо і надіємося на краще. Будуть нам давати — ми дякуємо, а не будуть, ми все одно будемо сюди приходити. Бо ми приходимо для спілкування, молитви, підтримки один одного. А це дуже багато значить. Коли нас 31 грудня добре бомбили, то ми прийшли 1 січня сюди, і просто дивилися один на одного, щоби підтримати. І ця віра у нас не вмирає!»

Вікторія Грібанова, м. Покровськ, Донецької області:

«Кожного дня я займаюся у цьому пункті із дітьми. Дітки у нас і великі, і маленькі. Так, вони дуже прудкі, але добрі, бо підтримують один одного, цікавляться один за одного, заступаються. Вони відвідують різні спортивні тренування зі самби, карате та інших єдиноборств, тому діляться з нами своїми досягненнями, показуючи фотографії чи нагороди. Ми пишаємося ними. Я є тут кожного дня з другої до п’ятої години. Працюємо разом з отцем. Ми пройшли у Львові навчальний курс: „Психологічна підтримка: шлях супергероя“. Нам вислали матеріали, тож ми поступово втягуємося у цю роботу. Діти надзвичайно захоплені заняттями, адже це щось нове для них — карточки, схеми, вправи. До прикладу, вправа щодо того, як виходити із стресової ситуації. От ми поступово із цим працюємо.

Мені здається, що усі діти залишилися. Ті, які виїжджали, за деякий час повернулися назад. Мій внук, якому 2, 5 роки також виїжджав, але через місяць-півтора повернулися зі Словаччини. Страшно-нестрашно, але вдома краще.

Знаєте, 6 січня був обстріл. У мене на заняттях тоді було четверо дітей. Ми малювали і гралися. Коли стався перший вибух, вони якраз вийшли на хвилинку надвір поганяти з м’ячем. Вони заскакують у будинок і кажуть: «Міст бомблять». А до нього від нас метрів 500. Отець швидко зреагував, приїхав і розвіз по домах. І ці усі вибухи відбувалися на наших очах. Діти злякалися, адже це був великий шок. Я сама тряслася. Через декілька днів ми поїхали з отцем до тих дітей, щоби провідати. Зібрали для них якісь подаруночки, привезли, провідали, поспілкувалися, заспокоїли, і продовжуємо працювати.

Ну, як Церква допомагає? Словом, молитвою. На днях ми похрестили шестеро дітей. Ми також збираємо кошти на ліки людям, якщо є у цьому потреба. Думаю, що добре слово, спілкування — це саме те, що найважливіше у теперішньому часі. Також підтримка один одного, звичайно».

Отець Сергій Паламарчук, парафія Святого Юрія Побідоносця, м. Покровськ, Донецької області:

Мені вже двічі доводилося переїжджати. Я народився у Донецьку. Тому усім кажу, що я — людина Донбасу. Перший раз мені прийшлося переїхати у 2014 році з Донецька. Я пропустив ці події, адже у цей час перебував в Італії — вчився в університеті та служив для українців на парафії. Другий же раз був під час повномасштабного вторгнення, яке застало мене на Луганщині. Після повернення з Італії в Україну я поїхав служити у Лисичанськ. Там ми заснували нову парафію — у самому Лисичанську, у Северодонецьку та ще декількох селах. Коли наступив той сумнозвісний четвер, тобто початок повномасштабного вторгнення, очевидно, що прийшлося тікати. Але я тікав не один, адже приїхало ще двоє священників на своїх машинах, і ми поїхали в село у Новоайдарському районі, яке знаходилося за 5–7 км від лінії розмежування ще до повномасштабного вторгнення. Ми розпочали вивозити сім’ї з дітьми, які не мали можливості виїхати. Ми їхали у Лисичанськ, тоді направлялися у Дніпро, а вже звідти ми їх відправляли в інші регіони. І так тривало до повного захоплення Северодонецька та Лисичанська у середині літа 2022 року. Відтак я зупинився у Дніпрі у Домі салезіян завдяки моєму товаришу священникові Олегові Ладнюку. Усе літо-осінь я перебував там. У цей час мені не сиділося на місці, тож я постійно перебував на контакті із нашими парафіянами та дітворою. Нам навіть вдалося організувати таку грандіозну подію як дитячий табір.

Жити тут складно з огляду на постійну небезпеку обстрілів. Ти не знаєш, коли і в яке місце може відбутися влучання снаряду. Тому дуже важко планувати щось на завтра. Для мене як для прихильника стратегічного планування, це дуже важко, бо ти нічого не можеш запланувати надовго. Але ти маєш робити те, що Господь тобі дає сьогодні. Відповідати на сьогоднішні запитання і виклики, прийшли люди і діти сьогодні — ми молимося і працюємо з ними. Завтра Господь дасть день, а тому наступні виклики, нові запитання і задачі, тож будемо на них відповідати».

Українська Греко-Католицька Церква через Патріаршу фундацію «Мудра справа» й завдяки підтримці небайдужих доброчинців з цілого світу продовжує бути зі своїм народом, продовжує страждати із ним і з ним радіти. А головне, голосити слово надії серед темряви і хаосу російської війни проти України.