Владика Андрій Хімʼяк: служити, щоб відкривати людям обличчя Бога Отця милосердного

Поняття євангелізації, а зокрема, тема «Бути благовісниками надії: євангелізація у контексті війни», були в центрі обговорень цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ, що проходив у Марійському духовному центрі в Зарваниці від 2 до 12 липня. В інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News владика Андрій поділився своїми роздумами про значення терміну «євангелізація» та розповів про постанови Синоду, які стосуються цієї сфери. Ще однією темою нашої розмови була діяльність Київської архиєпархії, спрямована на різносторонню підтримку мешканців тих її теренів, які найбільше постраждали внаслідок російського вторгнення та були окуповані.

Євангелізувати, насамперед, прикладом власного життя

«Євангелізація — це зустріч з Христом, наша особиста зустріч і пережиття цієї зустрічі з Ним», — наголошує молодий єпископ, додаючи, що основою цього процесу не є знання про Христа чи знання про Бога. «Дуже часто ми знаємо щось про релігію, про Церкву, про Бога, — пояснює він, — але це не дає нам життя. Тому що навіть Христос каже, що і дияволи визнають, що Він є Ісусом Христом, але вони не каються, не навертаються. А євангелізація полягає в тому, щоб ми могли передати свою віру іншим людям, щоб вони жили Христом». Єпископ навів приклад зі свого дитинства: розповідаючи про свою бабусю, яка вчила його хреститися і молитися, він пригадує, «наскільки вона глибоко молилася». «Я розумів, що вона мене вчить того, чим вона сама є», — наголошує він, додаючи, що, мабуть, це передання віри було би неефективним, якщо би вона казала йому молитися, але не показувала цього своїм прикладом.

Отже, передавати віру, євангелізувати, як підкреслює наш співрозмовник, можна навіть без слів, а через свідчення свого життя з Богом. «Якщо ми живемо справді з Богом, то наші слова не мають розходитися з нашим життям, з нашими справами, з нашою вірою. Якщо вони розходяться, то це значить, що ми маємо знання, але ми тим не живемо», — пояснює він.

Основою віри, як підкреслює владика Андрій, є особисті стосунки з Богом, як з Тим, кого ми любимо, і відповідно, хочемо проводити з Ним час, з Ним розмовляти, ділитися своїми радощами і своїми потребами й турботами. Це подібне до того, як поводиться молода закохана пара, — хлопець і дівчина, — які прагнуть проводити багато часу разом, щоб пізнавати одне одного. «Так подібно має бути і в нашому християнському житті, — зауважує наш співрозмовник, — ми маємо настільки хотіти бути з Богом і пізнати Його, що це повинно бути на першому місці. Бо, як кажуть, коли Бог на першому місці, то все інше на своєму місці».

Євангелізатори — це ті, які не можуть не ділитися радістю зустрічі з Ісусом

Отож, євангелізація — це не певна наука, але спосіб життя, це відносини з Богом. І саме тому, як підкреслив єпископ, «тими, хто може євангелізувати, мають бути ті, хто особисто вже пережив цей досвід буття з Богом». «Якщо хтось лише прочитав про Бога з книжки, і це переказує іншим, то він не буде євангелізатором, а тільки викладачем певного предмету, — пояснює він. — Але коли я справді живу тим, що Бог є в мені, тим, що я Його зустрів, я знаю, ким Він є, то я хочу цим щастям ділиться з іншими, щоб інші Його зустріли. Подібно до жінки-самарянки з Євангелії, якій Ісус Христос говорив про її чоловіків біля криниці, і вона пізнала, що Він є Месія. Вона побігла в місто, кажучи всім, що вона зустріла Месію, бо він їй сказав правду про її життя. Коли ми пізнали правдивого Бога, ми не можемо мовчати, ми не можемо тримати це в собі, ми маємо цим ділитися з іншими людьми, ділитися з тими, хто спраглий, хто ще не пізнав Ісуса Христа. І це може відбуватися у формі такої геометричної прогресії, коли один цим ділиться з багатьма. І це може бути не лише священик, чи єпископ, чи монахиня, чи монах, це можуть бути звичайні люди, які покликані до євангелізації, покликані ділитися тим, що вони пережили, чим вони є».

Єпископ Андрій Хім'як у каплиці Радіо Ватикану

Поради Синоду Єпископів УГКЦ щодо євангелізації

Низка постанов цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ стосувалася його основної теми — євангелізації. Як зазначається в комунікаті Синоду, йдеться, зокрема, про поради, спрямовані на те, щоб «оживити євангелізаційну діяльність Церкви на особистому, парафіяльному, єпархіальному та загальноцерковному рівнях».

Деякі з цих порад подані як заохочення до вірних. Одне з них, як зазначив єпископ Андрій Хімʼяк, стосується щоденного читання Божого слова. «Бо де інакше зустрінемо Бога, як не в Божому слові, — зауважує він. — Читаючи Святе Письмо, ми пізнаємо краще, ким є Бог, як ми хочемо Його пізнати, щоб з Ним разом бути».

Ще одна з порад Синоду знову ж таки нагадала нашому співрозмовникові його дитинство та його бабусю. «Синод пропонує, щоби батьки і діти в неділю, повернувшись додому з церкви, при спільному обіді ділилися тим, що вони почули в церкві, що вони пережили, як вони це відчули, наскільки це їх стосується, — пояснює він. — Так, подібно, коли я був малий, після того, як повертався з церкви, моя бабуся, яка залишалась вдома, запитувала: „Яке було Євангеліє“. Бабця знала відповідь, бо вона вдома слухала богослужіння по Радіо Ватикану. Але вона казала: „Так, я знаю, яке було Євангеліє, але ти мені скажи, бо хочу знати, чи ти уважно слухав“. А потім запитувала також, що говорив священик на проповіді. Тому я завжди мусів слухати уважно, бо потім треба було бабусі це переказувати. І таким чином, я для себе, немов би знову і знову утверджував цю проповідь і це Євангеліє в своєму житті, брав його до свого серця не просто як певну інформацію, а також як те, наскільки я його зміг пережити. Бо я розказував бабці так, як я зрозумів, як я „перетравив“ це Боже Слово, цю проповідь».

Євангелізувати через діла милосердя

Ще одна порада Синоду Єпископів УГКЦ, на яку звернув увагу наш співрозмовник, полягає в тому, щоб «євангелізувати через діла милосердя». «Це коли ми відкриваємо Бога іншим людям через добрі діла, коли ми служимо потребуючим і робимо діла милосердя для інших, — пояснює він. — Тим самим відкриваємо для людей Боже милосердя». У час війни для українців дуже важливо побачити це милосердне обличчя Бога, тому Церква робить багато діл милосердя, особливо, на сході на півночі, на півдні України, — всюди, де є найбільша потреба. Владика Андрій пригадав слова однієї жінки, яка отримала допомогу від Церкви: «Я завжди знала, що до церкви щось принести, а тут церква щось мені принесла». «Тобто в її свідомості відбувся певний злам, — пояснює він, — тобто що Церква не тільки щось просить чи вимагає в людей чи гроші, чи пожертви, чи якісь інші дари. Але Церква є тією, яка, навпаки, людям служить, вона щось приносить людям. Тому в цей спосіб ми відкриваємо обличчя іншої Церкви — Церкви Матері, яка дбає про своїх дітей, які мають найбільшу потребу».

Підсумовуючи тему постанов Синоду УГКЦ про євангелізацію, єпископ зауважив, що ці рішення не були прийняті на якийсь обмежений термін, а повинні залишатися дійсними постійно. «Через рік ми будемо мати новий Синод, нову тему, але ці рішення не стають неактуальними, — пояснив він. — Тому це є те, що ми маємо брати у своє життя, вчитися, і також дарувати іншим пізнання Бога, щоб інші замислювалися: „А чому він робить це? Так інші не роблять. Чому християни чи католики роблять так і так?“. Не раз і мене запитують про це, і я відповідаю: „Ми робимо це тому, що нам так каже Господь, бо ми інакше не можемо робити“. І відповідно, через нашу віру ми також запалюємо віру в інших людей. Ми до того покликані».

Відвідини громад

Діла милосердя Київської архиєпархії в час війни

Продовжуючи тему євангелізації через діла милосердя, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ розповів про деякі аспекти їхньої діяльності на північних теренах архиєпархії, які найбільше постраждали від російського вторгнення і були окуповані.

Попри те, що окупація частини Київської і Чернігівської областей тривала недовго, але там, за словами владики Андрія, вона залишила неабиякі сліди. «Коли ми відвідували ці села, як ті, де є наші парафії, так і ті, де їх нема, і намагалися допомогти цим людям в перші місяці лиха, якого вони зазнали, то бачили багато зруйнованих і пошкоджених хат, ми зустрічали людей, які справді глибоко пережили цей жах війни, і, напевно, ще довго не могли оговтатися і до кінця зрозуміти, що ж відбулося», — розповідає він.

Протягом перших місяців після деокупації владика Андрій Хімʼяк разом з владикою Степаном Сусом, єпископом Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископа, відвідував деокуповані села і привозив туди гуманітарну допомогу, надану Карітасом і фундацією «Мудра справа», бо на той час люди там не мали ні газу, ні світла, ані їжі. Далі архиєпархія почала допомагати у відновленні помешкань, «Карітас» запровадив програми, щоб допомогти людям на зиму з опаленням, з дровами, тощо. Єпископ Хімʼяк розповів, що дотепер їхня архиєпархія, завдяки підтримці фундації «Мудра справа», розвозить по селах гарячі обіди: кожного дня — інший населений пункт.

Дуже корисними для людей, особливо під час першої зими війни, коли не було світла, не було тепла, не було зв’язку, виявилися Центри або Намети незламності, які Київська архиєпархія облаштовувала завдяки підтримці Апостольського екзархату УГКЦ в Німеччині. Ці центри, за словами єпископа, також діють дотепер.

Зцілення ран війни

Владика Андрій підкреслив, що на цьому етапі війни важливим напрямком допомоги, яку організовує Київська Архиєпархія, є створення при парафіях центрів психологічної та духовної підтримки людей, які були травмовані певними трагічними подіями в їхньому житті. «Отже, ми намагаємося допомагати на різних рівнях, — наголосив він, — як на базовому рівні, наприклад, забезпечити харчами, і це ми робимо дотепер, так і на духовному рівні, це те що роблять парафії, священики, а також на психологічному рівні, щоби таким чином огорнути цілісну людину, яка потребує допомоги».

Священники, які пережили окупацію

Владика Андрій Хімʼяк вказав також на важливий внесок священників, які залишалися зі своїми вірними в окупації. Зокрема, він згадав греко-католицького священника, який залишався у Славутичі, та отців-редемптористів, що були в Чернігові, а також інших душпастирів Донецького, Харківського та Одеського екзархатів, які, як підкреслив єпископ, не хотіли залишати своїх людей, навіть під загрозою втрати життя. «Це люди, які вибирають бути з людьми на передовій, і бути там, доки є люди, які потребують там нашої присутності, — зауважив він. — Тому наші отці, переживши цей також жах війни, на мою думку, мають досвід Божого милосердя, Божої ласки, і також можуть тепер з новою силою це свідчити, служити».

Вдячність парохам, які відкрили двері храму, щоб прихистити

Владика Андрій додав, що люди вдячні багатьом священникам, які відкрили двері парафіяльних приміщень для того, щоб дати людям місце притулку та укриття. В цьому контексті він згадав розповідь отця Олега Панчиняка, настоятеля греко-католицької парафія в Броварах. Хоча це містечко не було окуповане, але російські війська стояли дуже близько, і підвальне приміщення греко-католицького храму, який був збудований відносно недавно серед багатоповерхівок, став для місцевих мешканців місцем прихистку від російських обстрілів. Серед тих, хто приходив до храму ховатись від бомбардувань, були і ті, що раніше виступали проти його будівництва. І тепер вони зрозуміли, що церква їм тут потрібна. «Отож, не раз Бог навіть через війну, через такі важкі обставини перемінює серця людей, — каже ієрарх. — Тому важливо нам, як душпастирям, бути з людьми і служити, бути тими, ким ми є, тобто служити як літургійного, так і соціально, щоби людям відкривати обличчя милосердного Отця».

Віддане служіння допомагає людям віднайти своє коріння

Наш співрозмовник наголосив, що через різностороннє служіння, — літургійне, соціальне і навчання Церкви, — люди відкривають для себе Українську Греко-Католицьку Церкву. Він пригадав про ще один випадок з життя, що відбувся 2023 року на Макарівщині, яка також пережила окупацію. Відвідуючи ці терени, владика мав розмову з одним із місцевих голів ОТГ, який розповів йому, що вони відкрили, що в їхньому селі колись був храм унійної Церкви, і навіть знайшли фотографію в архівах, як вона виглядала. «І це відкриття вони зробили вже під час війни, 2023 року. Але, знову ж таки, це сталося тому, що місцевий греко-католицький священик, був дуже активним і служив їм серцем і душею, — пояснює єпископ. — І вони почали цікавитися, що таке УГКЦ, і відкрили для себе, що це їхні коріння». Голова ОТГ зазначив також, що згідно з історичними довідкам, в 1594–1595 роках там мешкав митрополит Михайло Рогоза, тому існує припущення, що саме там, в тому селі йому прийшла думка здійснити Берестейську унію. Тому місцеве керівництво відкрите до співпраці, щоб відкрити там музей Берестейської унії. «Тобто через таке служіння люди відкривають для себе, ким ми є: що ми не є якоюсь чужою Церквою, кимось, хто прийшов до них, щось їм нав’язує, а що ми Церквою Київською, яка прийшла на свої землі, повернулася просто туди, де ми зараз можемо бути, де можемо вільно проповідувати Христа і допомагати людям».