Острів життя. Як парафія УГКЦ у Кропивницькому стала осередком гуманітарного служіння

Охайний храм на великій зеленій ділянці — наче оаза, оточена квітами та молодими ялинами. Біля в’їзду замислено стоїть дівчинка років 12. «Це наша Вікторія, — пояснює парох о. Іван Третяк. — Її родина з Лимана. Деколи діти роблять тут „блокпост“ — зупиняють машини, просять показати документи. Бачите, які зараз ігри в дітей. Такі часи…».

«На початку повномасштабної війни, коли Кропивницький почав приймати перших переселенців із Донеччини, до мене зателефонував один монах, францисканець східного обряду, брат Вольдемар. Отже, він телефонує, каже, що побачив фотографії українських дітей, які ховаються в підвалах, стривожився і захотів хоч чимось допомогти. І передає першу машину гуманітарки. Машина приїжджає, ми розвантажуємо, я дивлюся, а вся допомога — це речі, які наші заробітчани з Італії пакували для своїх родин! Це була перша гуманітарна допомога, яку ми отримали. Пізніше брат Вольдемар передавав ще, шукав перевізників, оплачував дорогу, а ми направляли цю допомогу то в Червоний Хрест, то в інші гуманітарні хаби Кропивницького. Але я швидко зорієнтувався, що на території нашої церкви теж можна створити хаб. Гадаю, це було правильне рішення, яке дуже підтримали парафіяни. Відтоді я почав робити запити до різних організацій. Але найперше звернувся до своєї Церкви», — розповідає о. Іван.

«Після Пасхи у 2022 році до нас на парафію приїхав Блаженніший Святослав із секретарем о. Олегом Олексою, та патріаршим економом о. Любомиром Яворським. Того дня до церкви прийшло дуже багато людей (хоча ми не оголошували про приїзд Глави Церкви з огляду на безпеку). Тоді Предстоятель віддав нам усю допомогу, що мав у бусі, яким приїхав. Відтак ми почали тісно співпрацювати з Патріаршою фундацією „Мудра справа“. Ми і до нині маємо їхні продуктові набори, яких люди дуже потребують», — зазначає священник.

«Переселенці збагатили нашу парафію»

О 9-й ранку на Літургії четверо людей. Одна з парафіянок — п. Марія із Сіверодонецька. Виїхала у березні 2022 року. Перед тим майже місяць із чоловіком, родиною доньки, маленьким онуком переховувалася в бомбосховищі на заводі. А коли вони зрозуміли, що ситуація стрімко погіршується, — вирішили виїжджати.

«Із заводу нас вивіз отець Сергій Паламарчук, ми їхали колоною до Покровська. Потім — до Дніпра. Там одна жіночка зустріла нас вночі, у комендантську годину, дала ключі від квартири — не запитала ні документів, ні підтверджень, що ми переселенці. Залишила повний холодильник продуктів. Ми зовсім її не знали — лише ім’я — Ганна. На другий день ми помітили в цій квартирі зошит із подяками від людей, які зупинялися тут до нас. Ця людина дала прихисток кільком родинам переселенців. Це були для мене наче Божі обійми руками цієї жінки!» — розчулено згадує п. Марія.

Розповідає, що у Кропивницькому вони з родиною опинилися випадково: «Я казала синові: „Якщо тут є наша церква, то зупиняємось тут. Бо з нашою Церквою ми не пропадемо“. Так і сталося. Отець Іван дуже лагідно нас прийняв із перших днів».

Ще один парафіянин, який прийшов на Літургію в будній ранок — Анатолій з Маріуполя. Чоловік згадує, як у березні 2022-го виїжджав із дружиною з окупації через 14 російських блокпостів!

Зізнається — не вірив, що вдасться виїхати. Після кількох діб дороги вперше побачив військового в пікселі. На грудях у нього було написано «Маріуполь».

«З недовірою запитав його: „Ти наш чи не наш?“. Він сказав, та наш, наш, українець. І мені наче камінь із душі впав», — розповідає чоловік.

Анатолій захоплюється антикваріатом. Розповідає, як на його прохання друзі вивезли через росію, Грузію і Туреччину старовинне видання — 500-сторінкову книжку про Архипа Куїнджі. «Я такий був радий, що моя книжка не дісталася окупантам! Ще чого! Куїнджі — це український митець», — усміхається Анатолій, і ділиться планами — повернутися в рідний Маріуполь, коли його звільнять.

«Якби не переселенці, наша парафія була б убогішою. Вони її збагатили, допомогли повніше реалізувати наше соціальне служіння», — зізнається о. Іван. Один із проєктів, якими опікується парафія, — модульне містечко для внутрішньо переміщених осіб. Воно розташоване за кілька кілометрів від міста. Чотири квартири з окремими входами, добре обладнаними санвузлами та прибудинковою територією. У планах — більше. Однак усе розвивається поступово.

«Карітас Кропивницький, добрий день»

О 10-й о. Іван починає робочий день Карітасу з молитви. У напівтемряві деревʼяної каплиці (де й розміщений офіс) — наче в тихому вулику. Телефонний дзвінок, жіночий голос: «Карітас Кропивницький, добрий день».

«Своєю діяльністю ми охоплюємо всю Кіровоградську область. Якщо на Кіровоградщині за підрахунками близько 200 тисяч внутрішньо переміщених осіб, то ми допомогли кожній третій», — розповідає о. Іван.

«Ми відкрили Карітас, коли з’явилися потребуючі люди зі Сходу, щоб мати можливість їм допомогти. Почали діяльність із проєктів по надзвичайному реагуванню у 2022 році, а зараз маємо продовження. Ми надаємо матеріальну допомогу, а також даємо можливість отримати психологічні чи юридичні косультації. Також маємо простір, дружній до дитини. І третій проєкт нашого Карітасу — всесвітня продовольча програма від ООН, яку ми поволі впроваджуємо».

Біля дверей каплиці літні жінка і чоловік відкривають коробку із продуктовим набором і пакують у кравчучку, щоби зручніше було везти. До них підходить знайома жіночка, запитує, чи є черга.

— Іди, Інна, зараз єслі нікого не буде, получиш допомогу, — відповідає жінка.
— А що нада? Паспорт?
— Да, як всігда, паспорт, переселенскоє.
— А там мужчіна стоїть.
— Та то фотограф. Він не в очереді.
— Ааа.

Інна замислено оглядає нас.
— А ви журналісти, да?

Отримавши ствердну відповідь, додає:

— Оце спасіба хоть церкві. Помагають… Так і напишіть.

«Ще до Карітасу ми створили при парафії гуманітарний центр Святого Миколая Чудотворця. Це неофіційна назва, це ніяка не юридична структура. Але між собою ми так його називали. Дуже гарно відгукнувся на наші потреби Карітас Апостольського екзархату в Італії. Від них ми отримали понад 20 фур — продукти, теплі речі, засоби гігієни, питну воду. Ця співпраця триває до сьогодні», — розповідає о. Іван.

Парафінові донори

Поруч із храмом стоїть пункт незламності — проєкт Мудрої справи. «Цей пункт ми відкрили в лютому 23 року, — розповідає о. Іван. — У нас він працює дуже ефективно, тут наразі діє соціальний гардероб. По вівторках і четвергах він відкритий для всіх потребуючих».

У напівтемряві великого намету — ряди вішаків з акуратно розміщеним одягом. Усе посортовано — дитячі речі, жіночі, чоловічі, взуття. Увагу привертає цілий стелаж із босоніжками на високих підборах. «Туфлі для Золушки», — коментує одна з волонтерок.

«Це наша мобільна бригада», — о. Іван представляє волонтерів, які працюють у пункті незламності.

Один із них, Василь Гаврилович, переселенець із Лимана, що на Донеччині. «Тут у нас буржуйка, — показує чоловік. — Узимку ми топили парафін, заливали ним заготовки для окопних свічок і передавали на фронт хлопцям».

Одного разу на парафію приїхала фура допомоги від Карітасу Апостольського екзархату в Італії. «Дивлюся, а половина фури — парафін! — згадує о. Іван. — Це для мене був шок! Думаю, Господи, що ми будемо з ним робити? Але волонтери дуже швидко підхопили ініціативу виготовляти окопні свічки. Також ми стали такими собі донорами парафіну — передавали його іншим волонтерам. Так що цей парафін дуже став у нагоді».

А Василь Гаврилович додає, що свічки надсилали не тільки військовим, а й цивільним у прифронтові населені пункти, де критична ситуація з електроенергією. На запитання, скільки свічок відправили, чоловік усміхається: «Дуууже багато! Кілька тонн точно. 10–15 волонтерів щодня робили по 250–300 штук, і ми надсилали їх маленькими ящиками».

Василь Гаврилович запевняє, що запас парафіну є ще й на наступний рік. «Хоча, може, вже й не знадобиться, хто зна», — додає з надією.

«Тішуся, що парафія жива»

При парафії діє опорний центр від Української освітньої платформи. «Ця організація активно прийшла нам на допомогу, — розповідає о. Іван. — У цьому проєкті ми працюємо з дітьми, переселенцями, але також і залучаємо громадські, благодійні, релігійні організації, надаємо субгрантування на їхні проєкти. Це надзвичайно велика праця. Також маємо власний осередок Лицарів Колумба — понад 20 людей».

«У неділю маємо три Літургії, на які загалом приходить понад 100 людей. Тішуся, що парафія жива, тут постійно рух, є люди», — розповідає о. Іван.

У приміщенні під храмом має свій кабінет і дружина о. Івана Софія. Їмость працює у швейній майстерні. Зараз тут чотири професійні швейні машинки та одна вишивальна.

«Маємо замовлення з Одеси — сукні з вишивкою для дітей, що йдуть до Першої Сповіді та Причастя. Також виготовляємо одяг — футболки, кофтини, штани — і розшиваємо їх орнаментами», — розповідає п. Софія.

«Дружина завжди мене підтримувала, дуже терпеливо несла своє служіння як їмость, як мати. Коли ще я служив на Харківщині (а це було дуже давно), не було кому співати на Літургії. Софія мусила навчитися. Пам’ятаю, вона стоїть, однією рукою тримає візочок, колише дитину, іншою — тримає молитовник і співає, — згадує о. Іван. — І зараз моя дружина, моя сім’я — це ті, хто завжди поруч і завжди підтримують не лише в особистому житті, але й у проєктах, над якими працюємо».

«Один священник, із яким я добре спілкувався в юності, перед смертю благословив мене висвятитися і виразно сказав, що на мене чекає Схід. На Схід я і поїхав. Майже 3 роки пробув у селищі Вільча, біля Вовчанська, що на Харківщині. А потім Боже провидіння привело мене сюди, до Кропивницького», — каже о. Іван.

Тут він почав шукати людей, спершу попросився до римо-католиків служити Літургії в нижньому храмі. Згадує перші роки, які були дуже тяжкими: «Одного разу я навіть заплакав! Але водночас мав натхнення, що це Божа воля і все вдасться. Казав людям на проповідях, що побудуємо собор. Сьогодні це реальність, але 18 років тому дехто дивився на мене як на дурника. Один чоловік навіть прямо мені казав, що я наївний, що міська влада нам ніколи не дасть ділянку. Але я відповідав, що Бог провадить усіма справами».

Отець Іван пригадує, як у 2008 році блаженніший Любомир Гузар приїхав до Кропивницького, щоб поблагословити ділянку, де мав будуватися храм. «Тоді я мало вірив, що храм справді буде, ще й стане осередком такої активної діяльності, як тепер. Але згодом я зрозумів, що слова блаженнішого Любомира були пророчими. За 2 роки, у 2010-му, я вже сповістив йому, що збудували цоколь, а у 2016-му ми й освятили храм», — розповідає о. Іван. А також ділиться ще однією думкою блаженнішого Любомира.

«Він казав, що коли наша громада зміцніє і збільшиться, ми зможемо робити багато добра. Я дуже радий, що це пророче слово зараз здійснюється і здійснюватиметься ще повніше».