Дієва любов у холодній війні: як Церква зігріває Київ

Галина Бабій: Я стежу за вашою роботою і бачу: Троєщина, Голосієво, Оболонь, Ірпінь… Ви всюди. Розкажіть, як вдалося зібрати ту неоціненну допомогу, яку зараз надаєте киянам і Київщині? Кажуть, є потужні партнери, зокрема польські колеги.

о. Любомир Яворський: Нещодавно мав нагоду бути на Синоді архієреїв у Львові. І чесно скажу: психологічно важко виїжджати з Києва. Бо ми з командою розуміємо — тут треба бути. Тут виклик: морози, стихія, війна, ракети, «шахеди», відсутність тепла… І тут по-особливому відчуваються євангельські заповіді: «Я був голодний — ви мене нагодували, був спраглий — ви мене напоїли». Не сказано дослівно «коли мені було холодно — ви мене зігріли», але сенс той самий. Треба гріти — не лише любов’ю, а дієвою любов’ю.

Місія «Мудрої справи» — трансформація українського суспільства. Ми хочемо вже думати про повоєнну відбудову, але поки ворог щодня і щоночі тероризує. Тож коли люди потребують допомоги — особливо Київ і Київщина — не можна говорити лише про далеку велику мету, треба робити конкретне.

Галина Бабій: Так, ми тут навчилися жити інакше. Дякуємо Богові, коли вдома є хоча б 10 ° тепла…

о. Любомир Яворський: Так. Як казала моя бабця: «Дай Боже не гірше». Ми під тим живемо. І в таких умовах особливо цінуєш прості речі.

А почалося все з того, що Блаженніший Святослав переписувався з кардиналом Ґжеґожем Рисем, кардиналом Кракова. Після однієї справді «пекельної ночі» — коли вдарили люті морози й було вибито енергетику, пережили загальнонаціональний блекаут — кардинал запитав: «Чим можемо допомогти?» Блаженніший зробив заклик: «Допоможіть генераторами». І просив не «для церкви», а для людей, які страждають у Києві.

Кардинал відгукнувся, і ми побачили: християнська солідарність не залежить від національностей. Є політичні речі, які нас сварять, а тут — стихія, жахлива зима, якої боялися, і вона прийшла. Солідарність проявилася конкретно: у Варшаві, у Кракові зібрали понад 6 млн злотих — це понад мільйон євро. Усе було скеровано, щоб підтримати життя в Києві та області.

Кардинал Ґжеґож Рись, архиєпископ Краківський.

Галина Бабій: Ви кажете — «антикризовий центр»: ковід, повномасштабне вторгнення, тепер ця зима…

о. Любомир Яворський: Так і є. Ми вдячні за допомогу і можемо бути тими, хто її передає. Але потреби колосальні: звернення від районних адміністрацій, від міста Києва. Сьогодні зустрічався з представниками міста — говорили про потреби. Важливо, щоб не зупинялося навчання, щоб діти ходили до школи. Бо ми бачимо не лише будинки зі замерзлими стояками — ми бачимо дітей, які не навчаються. А це одна з цілей ворога — щоб діти «дичавіли».

Тому генератори потрібні не лише для пунктів незламності, а й для шкіл і садочків — щоб було тепло, світло, щоб можна було розморожувати системи. Бо сьогодні відлига, а завтра знов морози. І ніхто не гарантує, що обстрілів не буде.

Галина Бабій: І ви справді часто були першими, хто приходив на допомогу…

о. Любомир Яворський: Так казали деякі голови районних адміністрацій: «Першими прийшли — церква». Але ми наголошуємо: це солідарність католиків усього світу. І не тільки Польща. Ми роздаємо теплі обіди, і нас просять не зупинятися. Дзвонить, наприклад, о. Йосафат Бойко з Івано-Франківська: «Наша парафія зібрала 80 тисяч, щоб нагодувати киян». Австралія — там літо, але вони питають, як зігріти Україну. Владика Микола Бичок з Австралії, владика Богдан Дзюрах з Німеччини, митрополит Борис Ґудзяк зі США, навіть Бразилія — всі шукають можливість підтримати. Це велика солідарність християн.

Передача генераторів та обігрівачів в Оболонському районі Києва, 2 лютого 2026 року.

Галина Бабій: Ви приходите на масиви, де, можливо, люди ніколи й храму не відвідували. Чи розуміють вони місію Церкви в такий критичний час?

о. Любомир Яворський: Розуміють. Особливо тоді, коли для людини єдиний, хто залишився, — це Церква. Вони можуть бути непрактикуючими, але бачать, як Бог торкається їх через людей.

Ми завжди кажемо, що самі цього не «маємо» — ми залучаємо спільноту, ретранслюємо любов через конкретну допомогу. І бачимо очі людей, їхню вдячність. Найважче зараз — дітям і старшим людям. Бо старші часто все втратили: дім, землю, майно, життя, яке будували роками. А тепер — вимушене переселення, модульний будиночок. І вони вдячні навіть за це.

Галина Бабій: Чи були випадки, коли до вас звертаються, а допомогти вже нічим?

о. Любомир Яворський: Питання дуже гарне, але болюче. Я переконався: якщо ти служиш — твої руки не будуть порожні. Навіть якщо немає матеріального, завжди можна дати слово, ниточку надії, підтримку, віру в Бога і віру в людину.

Але правда й інша: ресурси критично зменшилися — четвертий рік війни, буде п’ятий. У всіх організацій. Біда збільшилася, а ресурсів менше. І бувають моменти, коли опускаються руки: «Господи, як тим людям допомогти?» Та наша церковна традиція — дієва любов, соціальне служіння. Ми не можемо скласти руки. Тому включаємо спільноту: партнерів, не партнерів, християн, не християн — аби допомагати.

Передача генераторів та обігрівачів Подільському районові Києва, 6 лютого 2026 року.

Галина Бабій: Відчутно, що суспільство змінюється: люди згуртованіші, слово «соборність» не порожнє. Ви це відчуваєте як трансформацію?

о. Любомир Яворський: Я колись прочитав книжку «Якби не війна». Назва болюча, бо війна — аномальна. Але там думка така: «Якби не війна, я б не пізнав справжньої дружби…» — і люди вчаться бачити світ духовними очима, не жити лише болем.

Ми приїжджаємо, наприклад, в Ірпінь: містечка для переселенців, усе на електриці — готування, обігрів. В мінус двадцять вони просять: «Привезіть тепло, бо не можемо приготувати їсти». І я заходжу в один будиночок — там чоловік без трьох кінцівок. Приношу теплий обід, а він каже: «Я ні за що не шкодую». У ньому стільки сили й волі — це змінює твоє сприйняття.

І тоді, коли суспільство кипить через несправедливість, корупційні скандали, перекриття доріг — треба згадати: хлопці в окопах без світла, без тепла, без гарячої води. Ми всі мусимо пройти це разом. І місія Церкви — пояснювати, роз’яснювати і об’єднувати.

Галина Бабій: Ви згадали капеланство, ковідний кризовий центр — і нині «Мудра справа». Як так стається, що Бог доручає вам такі «дороги» і такі хрести?

о. Любомир Яворський: Це не мені — це нам усім. У конкретному моменті ми не розуміємо «для чого». Але з перспективи часу відкривається, чому це було дано. Бог поза часом, а ми — в часі. Мені досвід фронту, організації, лідерства допоміг у 2022-му: як з хаосу робити систему, як згуртувати людей, як не боятися.

Треба вміти приймати свій хрест і відчитати його правильно. Є думка, яка гріє: Бог не дає хреста більшого, ніж ти можеш нести.

А народом ми маємо усвідомити інше: щоб подивитися в очі матерям, дружинам, дітям, які вже втратили — і вже не повернуть — ми мусимо пройти цей шлях гідно. І відбудувати країну такою, якою вона ще не була. Тоді ми скажемо, для чого це все було.

Галина Бабій: Перед записом ви дивилися в очі матері загиблого героя… Ви поруч із цими родинами?

о. Любомир Яворський: Так. Від перших днів їхньої біди — і залишаємося. Через наших капеланів, священників.

Передача генераторів від Краківської архидієцезії, 30 січня 2026 року.

Галина Бабій: І на завершення: де ви берете сили? Я вже думаю наперед, звідки їх брати…

о. Любомир Яворський: Я дуже переживаю, щоб священники не вигоріли, бо духовенство працює на межі можливостей. Але ресурс Церкви — у служінні.

Є проста формула: якщо хочеш врятувати себе — допоможи комусь.
Мій персональний ресурс — коли я служу. Перестану служити — втрачу ресурс. Рух, праця і — головне — не замкнутися на собі, а бути відкритим на ближнього. Це наша сила: бачити ближнього.

Галина Бабій: Дякую вам за цю добру розмову. Нехай служіння буде гідним і потрібним людям — і в час війни, і в час відбудови.

о. Любомир Яворський: Дякую.